Соціальна адаптація дітей з особливими потребами

Соціальна адаптація – це інтерпретація людини в суспільство, у процесі якої відбувається формування самосвідомості та рольової поведінки, здатності до самоконтролю й адекватних зв’язків і стосунків.

Особливості адаптаційного періоду

Проблема адаптації до умов дошкільного навчального закладу виникає в дитини будь-якого віку, коли вона вперше приходить у ясла або дитячий садок. Для такої дитини все незвично: відсутність близьких, незнайомі дорослі, багато дітей, новий розпорядок дня, нове приміщення, незвичні умови. Нове життя потребує від дитини трансформації сформованого раніше стереотипу поведінки. Як відомо, він формується вже з перших днів життя в родині й до 2 – 3 років стає досить стійким. Така різка зміна звичних форм життя викликає насамперед нервово-психічне напруження, не завжди проходить без труднощів, а в деяких дітей супроводжується важкими емоційними переживаннями. У дітей у період адаптації можуть порушуватися сон, апетит, настрій, набуті раніше позитивні звички й навички, іноді підвищується температура тіла, може спостерігатися тимчасова втрата мови.

Як свідчать педагогічні й медичні дослідження, характер і тривалість адаптаційного періоду залежить від таких факторів, як:

• вік дитини (важко адаптуються до нових умов діти у віці 10 – 11 місяців до 2 років; після 2 років діти значно легше пристосовуються до нових умов життя);
• стан здоров’я й рівень розвитку дитини (здорова, добре розвинута дитина значно легше переносить труднощі соціальної адаптації);
   індивідуальні особливості дитини (значною мірою поведінка дитини залежить від типу нервової системи);
• рівень тренованості адаптаційних механізмів (діти, які до відвідування дитячого садка неодноразово змінювали умови життя, легше звикають до дитячого закладу);
• досвід спілкування з дорослими й однолітками (вміння позитивно ставитися до вимог дорослих і адекватно спілкуватися з іншими дітьми).

 У результаті комплексних досліджень було виділено три фази адаптаційного процесу:

1. Гостра фаза супроводжується різноманітними змінами в соматичному стані й психічному статусі, що призводить до зниження ваги, частих респіраторних захворювань, порушень сну, апетиту, регресу в мовному розвитку (фаза триває близько одного місяця).

2. Підгостра фаза характеризується адекватною поведінкою дитини, зменшуються порушення й проявляються тільки за окремими параметрами, на тлі вповільненого темпу розвитку, особливо психічного, порівняно з середніми віковими нормами (фаза триває 3 – 5 місяців).

3. Фаза компенсації характеризується прискоренням темпу розвитку, і діти до кінця навчального року переборюють відзначену вище затримку розвитку.

У свою чергу, гостра фаза має три ступені адаптації: «легку», «середню» й «важку».

При легкій адаптації негативний емоційний стан дитини триває недовго. У перші дні в неї погіршується апетит і сон, вона з небажанням грається з іншими дітьми. Мова загальмовується, але дитина може виконувати вказівки дорослого. Під час подальшого звикання до нових умов усі ці явища зникають протягом першого місяця перебування дитини в дитячому закладі. Захворювання не більше одного, триває не більше 10 днів, без ускладнень. Вага без змін. Ознаки невротичних реакцій і змін у діяльності вегетативної нервової системи відсутні.

При середній адаптації емоційний стан дитини нормалізується повільніше. Сон і апетит відновлюються лише через 20 – 40 днів. Настрій нестійкий протягом місяця, щодня плаче. Поведінкові реакції відновлюються на 30-й день перебування в ДНЗ. Ставлення до дітей, як правило, байдуже, але може бути й зацікавлене. Мова або не використовується, або мовна активність сповільнюється. Під час гри дитина не використовує набуті навички, ігри ситуативні. Ставлення до дорослого вибіркове. Протягом першого місяця дитина хворіє, як правило, гострими респіраторними інфекціями. Захворювання триває 7 – 10 днів і завершується без ускладнень. Вага не змінюється. З’являються ознаки невротичних реакцій: вибірковість у взаєминах із дорослими й дітьми, спілкування тільки в певних обставинах. Зміни вегетативної нервової системи: блідість, тіні під очима, палаючі щоки, діатез – протягом одного-двох тижнів.

При важкій адаптації емоційний стан дитини нормалізується досить повільно. Іноді цей процес триває кілька місяців. Дитина погано засинає, сон короткий, плаче уві сні, прокидається із слізьми; значно зменшується апетит, можлива відмова від їжі, невротичне захворювання, функціональні порушення шлунково-кишкового тракту. Не грається з дітьми або проявляє агресію. Відмовляється від участі в грі. Мовою не користується, або спостерігається затримка мовного розвитку. Гра ситуативна, короткочасна. За цей період дитина або хворіє ще раз, нерідко зі значними ускладненнями, або проявляє стійкі порушення поведінки (намагається сховатися, куди-небудь вийти, сидить і кличе маму тощо). У таких дітей бурхлива негативна емоційна реакція й негативне ставлення до дитячого закладу, що спостерігається в перші дні, часто змінюється млявим, байдужим станом.

Легку адаптацію й у певних випадках адаптацію середнього ступеня можна вважати закономірною реакцією дитячого організму на змінені умови життя. Важка ж адаптація свідчить про надмірні психоемоційні навантаження на організм дитини й вимагає відповідної уваги як від вихователя, так і від практичного психолога.

Соціальна адаптація дітей з особливими потребами.

Життя людини від самого початку і до кінця є адаптацією до середовища.

Соціальна адаптація – це інтерпретація людини в суспільство, у процесі якої відбувається формування самосвідомості та рольової поведінки, здатності до самоконтролю й адекватних зв’язків і стосунків.

Психологічна адаптація здійснюється шляхом пристосування людини до наявних у суспільстві узгодження індивідуальних цінностей і переконань та суспільних норм.

Соціальна адаптація – активний процес пристосування до соціального середовища, спрямований на збереження та формування оптимального балансу між людиною, її внутрішнім станом і навколишнім середовищем тут і тепер та з перспективою на майбутнє. Успішність адаптації не так від особливостей та об’єктивних властивостей ситуації, як від особливостей і наявності індивідуальних ресурсів, адекватності й ефективності стратегій їхнього застосування. Важливу роль у процесі адаптації відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях.

Вихователь- головна фігура педагогічного процесу. Його особистий приклад – могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню з дітьми педагог виховує їх не тільки словами, але й своєю особистістю. Не менш важливими є вимоги вихователя у процесі взаємодії з дитиною з особливими потребами. Вони передбачають глибокі знання індивідуально-психологічних особливостей дітей з особливими освітніми проблемами. Емоційна рівновага цієї категорії вихованців перш за все досягається за умов, коли під час розмови вихователь сідає на одному рівні з дитиною, щоб вона могла дивитися йому у вічі, і розмова була довірчою, та відбулося зняття нервово-психічного напруження завдяки дотикам (вихователь повільно та ніжно бере руки вихованця у свої руки і при потребі їх гладить). Під час бесіди педагог не повинен говорити голосно, адже дитина здебільшого прихильно реагує на нормальний, а не на гучний тон. Приємний голос справляє заспокійливий, пом’якшуючий ефект на вразливу психіку дошкільника, особливо в період соціальної адаптації.

Діти з особливими освітніми потребами дуже чутливі, емоційні і тонко відчувають, коли педагог ставиться прихильно до їхніх почуттів, думок, ідей. Тому вихованців заспокоюють підбадьорливі коментарі вихователя, наприклад: « Мені подобається, як ти використав жовтий колір у своєму малюнку», « Ой, я бачу, що в тебе багато ідей», «Молодець, добре міркує!» тощо. Водночас необхідно уникати запитань, на які дитина могла б відповісти одним словом «так» або «ні».

Одним із методів досягнення емоційної рівноваги дитини є подолання її невпевненості та відчуття страху перед навколишнім середовищем. Вихователь може допомогти малечі у процесі малювання фарбами , олівцями, фломастерами, крейдою звільнятися від страху, напруження, негативних переживань. Задля цього можна запропонувати різні теми малюнків: «Коли я вдома один», «Я засмучений», «Що мені снилося?», «Ми радіємо», «Мій страх» тощо. Головне, щоб дитина усвідомила свої переживання і спробувала передати їх на папері.

Розвиток емоційної сфери дошкільників з особливими освітніми потребами відбувається завдяки розширенню уявлень малюків про світ людських почуттів: радості, інтересу, подиву, горя, презирство, страху, провини, сорому, заздрості, жадібності, прикрості, гніву. Старших дошкільників важко навчати розпізнавати почуття, передавати їх мімікою, жестами, пов’язувати з певними життєвими подіями, відтворювати у грі або в малюнках. Важливим аспектом співіснування в колективі ровесників є вміння дітей емоційно адекватно реагувати на подію, вчинок, результат діяльності. Закономірно, що педагог має вправляти дітей дошкільного віку в умінні правильно переживати як перемогу, так і програш, формувати помірковане ставлення до труднощів, оптимістичне ставлення до необхідності їх долати. Зміст педагогічної роботи, спрямованої на забезпечення емоційної рівноваги вихованців з особливими освітніми потребами, включає виховання сили волі дошкільників, корекцію їхніх проявів довільної поведінки. Педагог має відмовитися від практики звичного оцінювання кінцевих результатів праці, акцентуючи увагу дітей на процесі подолання труднощів.

Важливим моментом у створенні комфортних умов перебування дітей з особливими потребами в дошкільному закладі є надання їм можливості періодично розвантажуватися, розслаблятися. Для цього можна використати ігри у «клякси» або ігри з папером, які сприяють релаксації. Для зняття агресії, звільнення від негативних емоцій слід боксувати гумову грушу. Ще можна запропонувати дитині виконати певні фізичні вправи, танцювальні рухи.

Отже, важливим чинником соціальної адаптації дітей з особливими потребами в дошкільному закладі є забезпечення їх емоційної рівноваги. Пріоритетна роль у цьому питанні належить вихователю, адже саме він несе відповідальність за ефективність педагогічної взаємодії.

Психологи і педагоги стверджують, що соціалізація дошкільника з обмеженими можливостями слід формувати шляхом зближення дошкільних форм організації та методів навчання з можливостями вихованця.

Педагогічний вплив на дітей з особливими потребами

Методика педагогічного впливу є системою засобів організації різнопланової діяльності дітей, що забезпечує її різнобічний розвиток. Розрізняють такі види засобів: гра, слово, музика.

Провідною діяльністю дітей дошкільного і молодшого шкільного віку є гра. Наукові дослідження свідчать, що існують відмінності в кількості та якості та якості ігрових умінь у дітей із вадами та їхніх здорових товаришів. У малюків з особливими потребами гірше розвивається символічне мислення. Наприклад, вони можуть вимагати для гри іграшковий телефон, тоді як їхні однолітки без вад уже використовують еквіваленти – слова, дії, що зображають розмову по телефону, або символічні об’єкти, наприклад, дерев’яний кубик.

У дітей із вадами спостерігається затримка розвитку соціальних умінь, необхідних для гри. Вони можуть брати іграшки в рот чи намагатися замінити рольову гру фізичною, їхні розваги можуть бути хаотичними або нецікавими. Деяким малятам із вадами властиво повторювати ті самі дії, наприклад, гойдати, крутити предмети чи тримати їх перед своїм обличчям. Усі ці види поведінки можуть перешкоджати дітям брати участь у змістовній грі з новими об’єктами, а також заважати соціальній взаємодії малят з однолітками. Набуття необхідних ігрових навичок дітьми з вадами слід розглядати як першорядне завдання. Під час оцінювання дитини цьому питанню потрібно приділяти велику увагу і розробляти такі завдання та види діяльності, які допомагали б дітям природним шляхом оволодіти вміннями.

Поєднання слова, музики та руху (різноманітні ігри і фізкультхвилинки) дають нам новий напрям колекційної роботи – логоритміку. Включення логоритмічних складників у будь-яку форму роботи вихователя, логопеда сприятиме корекції дитини з різноманітними відхиленнями розвитку, порушеннями мовлення.